як предмети ставали щораз невиразніші, зливаючися з іншими в темну стіну.
Нараз перед ними щось зашелестіло, немов кинувся який звір, виполошений із свого леговища. Петрій бистро поглянув за предметом, що втікав, але предмет не подабав на звіря. Петрій бачив, що це біжить щось біле просто, на двох ногах. Нараз те, що тікало, видно, запуталося ногами в гущавині і з розмахом гримнуло собою об землю, видаючи страшний, людський зойк болю.
— Ти хто? Стій! — гукнув Петрій. — Стій, бо стріляю!
— Та я вже не тільки стою, але й лежу! — простогнав утікач плачливим, хлоп'ячим голосом. — Будьте ласкаві, панове, даруйте мені життя… я нічого не винен… змилуйтеся… не губіть мене!
— Що таке! — буркнув сам до себе Петрій, — чи мене слух зводить, чи це й справді Іванко Довбущучин?
І Петрій приступив до хлопця, що все ще лежав на землі й жалібно стогнав, просячи дарувати йому життя.
— Але ж бо мовчи, дурню! Кому треба твого комарового життя? — крикнув, сміючися, Петрій. — То ти, Йванку?
— А то ви, стрику[1] Кириле? Слава тобі, Господи, що ви надійшли… Я вже гадав, що згину в тій проклятій пустині!
— Ти що тут робиш? — питав Петрій, підіймаючи його й оглядаючи, чи не покалічився.
— Ні, стрицуню, я ніде не покалічився, лиш ударився трохи в голову й потовк собі
- ↑ Стрицуньо, стрик — дядько.
