„Ha“, каже він мені, „тобі хліба й чекай тут, доки ми не вернемо!“ „А коли ж ви вернете?“ питаю я. „Ми не забавимо“, відповів Ленько. „Але пам'ятай, ані на крок не відходь мені звідси!“ „А знаєш що“, додав Сенько, „я тобі дам роботу! Назбирай і наклади моху під суху ялицю, ми тут заночуємо. Але не важся мені йти там“, і показав яму. „Як ми прийдемо, то зараз пізнаємо, чи ти там був, а як так, то пам'ятай, що твоя смерть!“ Я напудився дуже, а вони пішли.
— Ну, і ти чекав на них? — питав Петрій.
— Ба, а як, стрику, чекав! Моху наносив, укусив два-три рази хліба, напився води з потока, та й чекаю, чекаю… нема вуйків. Я боявся дуже спочатку, далі дивлюся, нема нічого небезпечного, то й ліг спати. Нині рано збудився, зачав оглядатися. Пригадав собі, де я, сів на свій мох, та й сиджу.
— До ями ти не заглядав?
— Ні, стрику, я боявся туди йти: хто знає, що там!
— Ну, а чого ж ти туди нишпорив?
— Я ходив довкола, виглядав вуйків, а надибавши ту доріжку, сів коло неї, думаючи, що вони нею надійдуть.
— Як так, то провадь нас до тої ями!
В душі Петрія засвітала несподівана надія, що відшукає свою згубу! Він не сказав Ізакові нічого, але за Іванком рушив у глиб цілком уже темного яру, заваленого грубими гниляками так, що з великим трудом можна було крізь них добратися до долу.
Вони продерлися більш-менш до половини глибини дебрі й спинилися під грубезною, сухою ялицею, вершок котрої перун скинув їй самій під ноги.
