— Ось тут моє місце! — сказав Іванко, тяжко віддихаючи з утоми. — Ось тут можете переночувати на тім моху!
Тим часом Петрій добув ґніт, який мав усе при собі. Бліде світло облило предмети довкола них, а темрява за ними стала ще густіша.
Подорожні оглянули мохову постелю, дерева довкола, подалися до темної печери, котру вижолобила вода в стрімкій стіні яру. Та пізніше людські руки, здається опришків, розширили її і зробили з неї вигідну криївку, заслонену гнилими трамами[1], густими корчами колючих ожин і всякого хабузу, що око невправного чоловіка ніяким чином не відкрило б її. Петрій знав її добре, і не раз вона ставала йому в пригоді в молодших літах, коли зносив із подібних криївок Довбушеві гроші та мусів ховатися перед різними неприятелями, людьми й звірями. За Петрієм, осторожно пробираючися крізь густі корчі ожин, ішов Ізак, а за ними малий Іванко. Він дуже був цікавий побачити, що сховали вуйки в тій темній норі.
Петрій пильно перешукав усі закутини печери, та не міг відкрити нічого. Аж за другим разом у щілині, котрої перше не добачив, знайшов два шкіряні мішки і, витягнувши їх, показав жидові.
— Ось моя згуба! — сказав Петрій.
— Яка згуба? — запитав здивований Ізак.
— Гроші, що мені вкрадено.
— То ті вуйки, про котрих хлопець говорив, були… Ага, вже зачинаю розуміти!
- ↑ Трам — грубе дерево.
