Петрій не відповідав. Усі вернули назад під ялицю, де мали спати і, покріпившися тим, що мали при собі, полягали. Місяць піднявся саме на небі і, продираючися крізь густе галуззя, ледве-ледве заглядав у лиця подорожніх.
Глибока тишина залягла цілий величезний бір.
— Спите, Кириле? — питав по досить довгім часі Ізак виразним, але тихим голосом.
— Ні, не сплю, або що?
— Та ніщо, я не можу заснути.
— І мені не хочеться спати.
— Говорім дещо.
— Та про що?
— Я маю вас щось запитати. Ви, здається, вернете тепер додому, правда?
— От і я про те думав. Але я вже рішився: піду на Угорщину з вами.
— А то чого?
— Мушу тих бідаків увільнити з в'язниці.
— Що вам до них? Нехай злодії сидять!
— Ні, приятелю! — сказав Петрій. — Ви, певно, підозріваєте мене, що я нещирий, скритий, і догадуєтеся, що більше знаю про злодіїв, ніж говорю. Воно й правда, та вибачте, що не можу вам сказати всього, як і що… Велика присяга в'яже мене, не можу нічого говорити, що могло б їм пошкодити, а навпаки, мушу для них робити добро!
Ізак здивувався немало, почувши таке. Не допитував Петрія ні про що більше, тільки звернув розмову на інший предмет.
— Як ідете зі мною, Кириле, то я скажу вам ще щось, може вам воно придасться. Ті гроші, котрі ви тепер віднайшли, зложіть