— Пригадуєте собі, Андрію, як ви давніше часто мені розказували про ту страшну хвилю, коли на вас у лісі під Чорною Горою напали ведмеді? Отож то мені таке саме приснилося. Мені здавалося, що саме вечоріло. Сонце на заході обливало хмари кривавим світлом, а на нім темними рисами вирізувалася Чорна Гора. На найвищій кам'яній іглиці стояв той сам високий старець з похиленою головою і з руками навхрест на грудях, той чоловік, про якого ви мені оповідали. А під горою серед скельних, гострих відламів я бачила вас, як ви дерлися вгору. Нараз за вами вирвався якийсь страшний, чорний чоловік, ухопив вас за руки і з розмахом кинув у глибоку розвалину, на дні котрої стреміли щербаті зуби гострих, кам'яних відломів. Немов червона блискавиця, злетів таємний старець із вершини іглиці й підхопив вас на льоту на руки. Щербаті, кам'яні зломи розступилися під ним, глибока пропасть дихнула холодом і чорною темнотою, а в тій самій хвилі ви провалилися оба в глибінь. А чоловік, що вас кинув, від великого розмаху стратив також рівновагу на гострій скалі й гримнув собою тяжко на другий бік на такі самі щербаті, гострі, кам'яні зубці. Я чула страшний, смертний стогін його, бачила кров, що бризкала високо догори. Я стояла, здавалося мені, десь ніби то на камені, а підо мною шуміли й бризкали хвилі глибокої ріки. Я бачила все те, і серце в грудях стялося льодом, холод смертельний проник усе тіло, я не могла ані кричати, ані плакати, ані з місця рушитися. Нараз видалося мені, що з густого лісу вирвалися два страшні ведмеді
