— Ну, ну, не гнівайтеся, Олесю, я так… забувся! Але якже ж ви тут проживали на селі?
— А як же би,.. спокійно! Трохи було нудно без вас, — сказала вона, почервонівши, — але зате я мала ваші книжки. Що за гарні речі, як я їх читала, то й спати не хотілося, все би читала! Але чекайте лиш, щось то я вам такого мала сказати!.. Ага! Коби ви знали, який мені цієї ночі: сон дивний приснився!..
— Ну?
— Е, ви б хотіли, щоб я вам його під голим небом говорила? Вертаймо до хати. Мамуня десь уже злагодили дещо, ви будете кріпитися, а я тим часом розповім. Я ще нікому того не оповідала, то будуть і мамуня й татуньо слухати. Не знати, що вони на те скажуть?
І вернули обоє до хати, де Батланиха вже накрила стіл чистим, білим обрусом і заставила на нім попросту та смачно зварений сільський обід.
— Бачите, Андрійку, дозвольте називати вас так, бо я стара, вже так до тої назви привикла, що не втну інакше! Ми нині трохи запізнилися з обідом, тож будьте ласкаві, не погордіть нами й пообідайте з нами разом, по-давньому.
— Але ж я вже обідав дома, — сказав Андрій.
— Це нічого, не переїстеся, — жартувала Олеся.
Андрій усів за стіл обік старого Батлана, котрого жінка підвела з постелі й посадила, за стіл. Олеся не сідала разом із ними. Вона була за господиню, і, приносячи страви оповідала свій сон.
