— А, все таки ви ще про нас не забули, Андрійку, — сказала стара весело.
— От дала би ти спокій з такою дитинячою назвою, Юстино, — озвався з постелі Батлан, — адже панич уже не дитина, щоб ти їх кликала Андрійком.
— Ну, ну, нанашку, я тим дуже тішуся й зовсім за те не гніваюся! Хіба в нас у школі інакше кличуться учні між собою?
Й обоє старі почали щиро і зі співчуттям розпитувати Андрія про шкільні часи, про товаришів, про поворот.
— А де ж Олеся? — запитав, легко червоніючи, Андрій.
— Ваша учениця не занедбує, правда, ваших наук, але й моїх невільно кидати їй у кут, — сказала мати, котра, видно, гордилася своєю дочкою. — Пішла на город. Там щось треба обполоти, а я мушу сидіти дома! Бачите, яке нещастя нас постигло й то на гладкій дорозі?
І за тим словом показала на старого, котрий лежав на постелі обв'язаний хустками.
Андрій короткими, але щирими й сердечними словами виразив свій жаль задля того нещастя, а по короткій розмові вийшов у город шукати Олесі. Вона саме скінчила роботу й вертала додому, коли нараз побачила гостя.
— Ах, Андрію, це ви! — скрикнула, весело йдучи йому назустріч і подаючи йому руку. — Як же вам пішов іспит?
— Добре, панно Олено!
— Скільки раз я вас уже просила не кликати мене панною, а ви все своє! Що я за панна? Я дівчина, не панна!
