вала йому на розум вагання що до злоби Довбущуків, усе шептала йому: „Хто знає, чи не можна б щирим, приятельським способом порозумітися з противниками? Хто знає, чи не далося б привести до згоди обі родини і з так великими засобами, які були в руках Петріїв і Довбущуків, зачати зараз роботу для народнього добра, по селах і містечках закладати українські народні школи, попирати шкільну українську молодь, аби виробити з неї народню щиро-українську інтеліґенцію. Такі думки, як світляні вогники, блискали перед його уявою й щезали, блискелі й щезали, та виринаючи що раз частіше, поволі скріпляли в його серці намір пробувати щастя, першому подати завзятим противникам руку до згоди. Не можна заперечити, що тут було також і немало молодечого егоїзму. Андрій бачив уже наперед здивовання батька, як він, вернувши з Угорщини, довідається про згоду й щиру дружбу Довбущуків із ними, вже тепер чув похвали, котрими батько вихваляє його рішучий крок.
Темнота, що поволі огорнула природу, роз'яснила ще більше його думки. По вечері заснув Андрій, поклавши собі в голову — невідмінно завтра піти на Довбущуківку й подати ворогам руку до згоди.
Загляньмо ще раз у Довбущуківку. Темна, але погідна тепла ніч прикрила землю. Вже пізня пора, і в Довбущуківці всі, здається, полягали спати. Тільки в одинокій просторій
