„пустині“ мигтить блідий каганець і непевним блиском обливає предмети в тій безлюдній і мертвій оселі.
Пустинею звалася, як уже давніше згадано, маленька, віком похилена й ніким не замешкана хатина на збочі Довбущуківки. Там, як казали, родився Олекса Довбуш.
Каганець світив блідо. Крізь щілинки полупаних дверей падало його непевне світло до сіней, котрих непобілені стіни були порохнаві й погризені червяками. В самій хаті не було нічого крім старої дерев'яної лави й грубої ялової колоди на середині, яка, здавалося, була ще з тих часів, як на подібних колодах падали невинні українські голови.
За якийсь час увійшли до хатини брати Довбущуки. Попереду йшов, схиляючися вдвоє, понурий Олекса, прикусуючи долішню губу, а за ним Демко. Вони мовчки посідали на лаві.
— Уже пізно, а наших нема! — сказав Демко.
Олекса мовчав, схиливши велику, як таран голову.
— Ти ще, брате, бачу, гнівний на мене за ранішнє? — відозвався Демко, звертаючися до Олекси.
— І як мені не гніватися, коли то твоя вина, що ми мусимо дальше завдавати собі муки й праці з тими поганцями? Вже були би їх обох певне мали тепер у руках!
— Що ж робити! Роздумай сам, чи я винен, що крикнув, не хотячи, з болю? Ну, але не бійся, швидко ми зате гарно відплатимося їм!
Знов наступила довга мовчанка. Олексі, видно, не хотілося говорити. Демко зачав перший:
