— Олексо, не чути нічого про твоїх синів? Прийдуть нині на збір?
— Не прийдуть.
— Ба, але товариші чекають на поділ грошей. Що ти їм скажеш?
— Скажу їм, що нема хлопців із грішми!
— Але де ж вони? Я їх дома не бачив.
— Ну, я був би дурний, держати їх дома, як знаю, що прокляті пройдисвіти могли би кожної хвилі прийти по них. Я їх вислав, аби скрили гроші, доки я тут з товаришами не впораюся.
— А як же ти хочеш з ними впоратися? Що хочеш з ними зробити?
— Чекаю, доки мені не зловлять Петрія, а потім…
— А потім?
— Брате, можна спуститися на тебе?..
— Як на себе самого! Хіба не знаєш, що й мені треба позбутися того небезпечного спільництва?
— Як так, то добре! Робімо разом! Як закінчиться робота з Петріями… треба скликати їх разом у лісі, на Чорній Горі… і там почастувати…
Це останнє слово вимовив Олекса якимось дивним тоном. Демко ще не догадався нічого, й допитливо поглянув на брата.
— Гай, то ж то дурна голова! Я цілком чесно думаю… Принесемо барилку горілки, заправленої різними коріннями, та й годі!
Тепер Демко порозумів пекельну думку брата й затримтів на цілому тілі.
Під хатою щось зашелестіло. Олекса замовк і став наслухувати.
Довкола було тихо.
