Правду сказав славний поет: Es ist der Fluch der bösen Tat, dass sie gebärend stets nur Böses zeugen muss[1]! Так сталося і з Олексою Довбущуком. З початку не злий чоловік, він міг би був під добрим проводом стати й цілком добрим. Але батько його впоїв у нього смертельну ненависть до Петріїв, що, мовляв, стараються на всякий спосіб знищити його рід і його самого, правого спадкоємця Довбушевих скарбів. Зовсім природнім наслідком того було, що Олекса звик до неробства, бо ж мав мати Довбушеві скарби, що звик усяке нещастя, усяку недолю, котра його постигла, складати на шию Петрія, що зачав рішуче думати про відплату злом за зло, про знищення Петріїв. Тому зв'язався з шайкою лісових розбишак, а тепер, як побачив, що їх спілка може більше зашкодити, як помогти йому, наважився на страшну річ — усіх потруїти! Демко похнюпив голову, почувши страшні слова.
Оба брати довго мовчали, не сміючи глянути один на другого.
Нарешті, з криком і галасом увійшли товариші, і зачалася нарада.
Олекса говорив їм про свої пляни, як би то дістати Петрія в руки, як його допитувати й мучити, аби показав місце, де скрив скарби Довбуша, та нічого не згадував про гроші, які при помочі тих самих товаришів удалося йому вислідити й викрасти.
— А ба, ватажку, — відізвався один низенький, живий і досить добре убраний нероба, —
- ↑ Це є прокляття злого вчинку, що, народжуючись, уже мусить плодити зло.
