тячи, зачиняла двері, а вона сама бічною стежкою пішла додому.
Коли війшли до сіней, Андрієві відразу стало чогось страшно, як побачив ту пустку, ті відлюдні, самітні стіни, як побачив ту колоду серед хати, а на ній шнур, грубе поліно, закарбоване й затесане на обох кінцях, і сокиру.
— Що то буде? — питав він сам себе, та не вмів найти у голові на те питання доброї відповіді.
— Сідайте, паничу! — розказав[1] спокійним, але твердим голосом Довбущук.
Андрій усів на лаві і став розглядати стару хату.
— То ви, паничу, хочете, як чую, говорити про згоду? Так? А, це дуже добре, як ви вже раз нагадали собі віддати правдивим власникам те, що їх. Бо я думаю, що не під іншою умовою йдете зі мною на згоду!
— Як це розуміти?
— А так, що ви віддасте нам добровільно Довбушеві скарби, всі до останнього гроша, а тоді можемо говорити далі.
— Того не можу зробити, — відізвався живо Андрій, — бо це не в моїй силі. Мої умови такі: ви присягнете, що будете жити в щирості і братній єдності з нами, а по якімось часі, як ми побачимо, що то правда, розпічнемо разом працювати Довбушевими скарбами на добро народа.
— Такої ти співаєш? — крикнув Олекса. — А не знаєш ти, смаркачу, що той, про скарби котрого ти так спокійно говориш, мов би про свою власність, що той Довбуш тут родився,
- ↑ Розказав — наказав, звелів.
