гнати, як мене вигнав із села! — воркотав напівголосно, ніби сам до себе, Довбущук.
А Андрій, удаючи, що нічого не чує, говорив далі:
— Мій батько пішов учора на Угорщину за якимось пильним ділом, от тим я задумав сам піти до вас і подати вам руку до згоди.
Ті слова вимовив Андрій цілком спокійно, не прочуваючи, скільки нещасливих наслідків матимуть вони для нього.
— Куди пішов, кажете, ваш батько? На Угорщину? — повторив Олекса. — А не можна знати, чого йому там треба?
— Не знаю! Що до того, що я вам сказав, то я…
— Вибачайте, що вам перерву, паничу, — сказав, устаючи Олекса, і взявши жінку за руку, вийшов із нею до сіней, заперши за собою двері.
Андрій лишився сам. У його голові щораз ясніше укладався план розмови з Довбущуком. Та ось Олекса увійшов знов, сам, без жінки.
— Знаєте що, паничу? Тут не місце нам до так важної розмови. Чи не ліпше піти нам до нашої „громадської канцелярії“?
— Ов, у вас і канцелярія є? Ну, то ходімо, ходімо! Моя справа й так доторкається цілої вашої „громади“!
Довірливий і добродушний Андрій і не думав, що його чекає в тій „канцелярії“, і пішов за Довбущуком до „пустині“. По дорозі побачив лице старої Горпини, котра, побачивши їх обох, тріснула дверми своєї хати й замкнула їх із середини.
У самих дверях пустині здибали Матрону, все ще бліду й перелякану, як її рука, трим-
