клубився дим, як це звичайно буває в курних хатах. Андрій, відколи жив, не бачив такого поганого мешкання.
В тій хвилі Олекса проворкотав щось крізь сон під носом і пробудився. Обернувся, побачив гостя, і око його заясніло дикою радістю.
— Матроно, а це хто у нас? — запитав своїм ведмежим голосом, немов не довіряючи власним очам.
— Я, Олексо, я, Андрій Петріїв. Маю з вами дещо поговорити, — сказав Андрій, бачучи, що Матрона стоїть непорушно, мов одуріла, і не може й духу в собі перевести.
— То ви, паничу? — відказав Олекса на око байдуже, але в дійсності нутро його заграло дикою радістю. Він ліниво встав і сів на лаві проти Андрія.
— А чули ви, паничу, що до нас на Довбущуківку не вільно заходити нікому із вашого села? — запитав якось нехотя.
— Чув дещо, але думаю, що це для нашої розмови зовсім байдуже.
— А може й не байдуже, — відповів Олекса. — Але цікавий я, — додав знов повільно й холодно, — чому ви, паничу, так пильно забагли говорити зі мною, що аж тут мене вишукали?
— Річ дуже важна, Олексо! Я, як прийшов сюди, аж напудився[1] вашої нужди… Я й перед тим уже чув про неї, але не давав віри!
— Ого! Всі ви такі. Не можете дати віри, що комусь тісно, і тиснете ще гірше! Я цікавий, чого він хоче у мене добитися тим милосерним голосом? Щось його дуже приперло, або може хоче мене ще із моєї хати так ви-
- ↑ Напудитися — настрашитися.
