при собі задержати, що старі аж дивувалися. Мати мусіла їй навіть зганити те, що так довго задержала Андрія. Розставшися з Андрієм, Олеся почула себе так самітньою, так неспокійною, що сльози самі від себе виступали їй на очі й котилися по її гарнім лиці. Вийшла з хати, аби на самоті виплакатися, хоч сама не знала, що з нею робиться.
Андрій с тяжким серцем ішов дальше. Його запал, здавалося, поволі остигав, але він таки рішився, будь-що-будь, поставити на своїм і спробувати, чи не вдасться привести добрим способом роз'єднані родини до згоди.
— Слава Ісусу Христу! — промовив він, входячи до Олексової хати.
Матрона, що заходилася коло печі й варила бараболі на обід, задеревіла ціла на вид молодого чоловіка, про котрого її чоловік згадував не раз із такою злобою. Вона не знайшла в грудях голосу, щоб відповісти на його привітання, лише переляканим, майже мертвим лицем дивилася на нього. Олекса спав іще після нічної наради, та Матрона не сміла перестерігати Андрія при ньому. Вона боялася свого чоловіка, навіть тоді, як спав.
Андрій здивованим, але спокійним оком поглядав на ту непривітну оселю. Його очі падали то на нещасливу жінку, що мов тінь стояла коло печі, то на нутро помешкання. Все було занедбане, давно не чищене й брудне та проймало непереможною відразою. Олекса в брудній, давно не праній сорочці лежав на постелі, маючи під головою приколоток соломи, накритий брудною веріткою[1]. В горішній часті хати
- ↑ Верітка — ряденце.
