Демко взяв каганець, і оба брати вийшли, зачинивши за собою двері.
Та товариші, як лиш увійшли в ліс, зараз пристанули й утворили колесо довкола Невеличкого. Невеличкий стояв поважно в середині.
— Що, що? Що вони говорили із собою? — питали всі разом.
— Пст! — шепнув Невеличкий, поклавши палець на вуста.
Товариші зрозуміли знак і замовкли.
Невеличкий оповів їм тихцем розмову обох братів, яку підслухав. Усі аж об поли руками вдарили.
— Ось воно що! А ми їм вірили!
— Ми їх розірвемо на кусні, ми їх посічемо! — кричали деякі.
— Стійте! — говорив Невеличкий.— Я маю гарний плян, оповім вам потім. Але тепер треба нам ще слухати їх; лиш не треба їм нічого дати пізнати! Треба ж дістати в руки Петрієві гроші! А тепер кожний на своє місце!
— Славно, славно! — закричали товариші й миттю, мов нічні сови, розпирхнулися по лісі.
На другий день рано по сніданню, не сказавши навіть матері нічого про свій намір, вибрався Андрій, повний надії, на Довбущуківку. Серце його мимовільно стискалося зловіщим почуттям. По дорозі вступив до Батлана. Старому було вже далеко ліпше, а Олесі знов снилися неспокійні сни. І їй нічого не сказав Андрій про свій намір. Та вона така була неспокійна, так рада була його довше
