Олекса без слова вихопив ніж із-за пояса й замахнувся ним на матір, та Демко здержав його за руку.
— Пусти! — крикнув Олекса.
Тим часом стара, мов відьма, зникла споміж них.
— Стій! — спам'ятував його Демко, — дай спокій дурній бабі! У них усіх така вже натура, що мусять кричати! Але той крик — то пустий вітер!
Олекса сів знов. І знов зачалися наради, знов залунали сміхи й жарти, але всі щораз неспокійніше дивилися на обох братів, що не мішалися до їх товариства й мовчки сиділи на лаві.
— Ми, здається, надурно ждемо на ваших синів і на наші гроші, ватажку, — промовив той самий низенький чоловічок, що перед тим говорив. Він мав прізвище Невеличкий.
— Ну, то розходьтеся тепер, а за три дні чекаю вас тут знов. Я гадаю, що мої сини до того часу вернуть.
— Е, нехай чорт забере твоїх синів, коби[1] лише наші гроші вернулися! — буркнув під носом Невеличкий і вийшов.
Довбущук не чув тих слів, він потонув у тяжкій задумі.
Незабаром усі товариші вийшли й щезли в поблизькім лісі.
— Слава Богу, якось цей раз минулося! — аж легше відідхнув Олекса.
— Нащо ти їх за три дні сюди скликав?
— Я вже знаю, чому! Ходи, я тобі розкажу по дорозі! Час іти спати!
- ↑ Коби — аби.
