Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/323

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Олекса без слова вихопив ніж із-за пояса й замахнувся ним на матір, та Демко здержав його за руку.

— Пусти! — крикнув Олекса.

Тим часом стара, мов відьма, зникла споміж них.

— Стій! — спам'ятував його Демко, — дай спокій дурній бабі! У них усіх така вже натура, що мусять кричати! Але той крик — то пустий вітер!

Олекса сів знов. І знов зачалися наради, знов залунали сміхи й жарти, але всі щораз неспокійніше дивилися на обох братів, що не мішалися до їх товариства й мовчки сиділи на лаві.

— Ми, здається, надурно ждемо на ваших синів і на наші гроші, ватажку, — промовив той самий низенький чоловічок, що перед тим говорив. Він мав прізвище Невеличкий.

— Ну, то розходьтеся тепер, а за три дні чекаю вас тут знов. Я гадаю, що мої сини до того часу вернуть.

— Е, нехай чорт забере твоїх синів, коби[1] лише наші гроші вернулися! — буркнув під носом Невеличкий і вийшов.

Довбущук не чув тих слів, він потонув у тяжкій задумі.

Незабаром усі товариші вийшли й щезли в поблизькім лісі.

— Слава Богу, якось цей раз минулося! — аж легше відідхнув Олекса.

— Нащо ти їх за три дні сюди скликав?

— Я вже знаю, чому! Ходи, я тобі розкажу по дорозі! Час іти спати!

 
  1. Коби — аби.