молодих людей цілком не знали. Ми були б їх уже нині рано випустили, але надійшла телеграма від поліції з Б., аби придержати таких та таких двох людей, запідозрених за крадіж. Тому й задержано їх.
— Цілком справедливо, але коли це була помилка, і мої гроші знайшлися, то я прошу випустити їх якнайскоріше!
Та розмова велася між окружним суддею і Петрієм у судовій залі в Сиготі.
В цій хвилі впроваджено під сторожею Ленька й Сенька Довбущуків. Вони стали коло дверей.
— Знаєте цього чоловіка? — запитав строго суддя.
Ленько й Сенько одуріли, побачивши Петрія. Вони подумали, що аж тепер їм прийдеться до всього признатися й гнити у в'язниці. Вони поблідли й не могли сказати нічого.
— Що ж? — питав суддя. — Кажіть правду, бо як ні, то собі ще більше пошкодите!
Сенько вже хотів кинутися до ніг судді й признатися до злодійства. Він був молодший і гарячіший, скоро вибухав гнівом, ненавистю і злобою, але так само скоро тратив відвагу.
Та Ленько, мабуть пізнавши, що хоче робити брат, стиснув його сильно за руку й рішучим, хоч трохи тремтячим голосом сказав:
— Знаємо!
— Хто він?
— Кирило Петрій, з нашого села.
— Мав він що коли з вами?
— Мав, та навіть посилав до школи!
Сенько думав, що таки тепер прийдеться їм до всього признатися, але оба вони не мало
