здивувалися, коли суддя відвернувся від них і велів випровадити їх.
Коли брати вийшли, суддя звернувся знов до Петрія:
— То ви просите випустити тих хлопців?
— Прошу дуже, ласкавий пане суддя, і то тим більше, що мої гроші, як я вам сказав, уже знайшлися!
Суддя не спротивлявся довше. Обох молодих винуватців, що вже не знати чого сподівалися, зараз випустили з в'язниці. Парубки бігцем, не задержуючися, побігли містом й не спинилися, доки не побачили себе серед чистого поля.
— Леньку, той Петрій то таки добрий чоловік! — відізвався перший Сенько. — За таку велику шкоду, що ми йому зробили, ще нас, як казали стражники, увільнив із арешту! Мені жаль, що я його все ненавидів! Коли би нас батько не відобрав був зі школи, ми би, може, були вийшли на добрих людей!
Але в Ленька глибоко вкорінилася ненависть, тому й він сказав:
— Е, дурний ти, Сеньку, зі своїм жалем! Петрій, собака, мусів мати щось інше на оці, що нас увільнив! Я йому не вірю, і то навіть тоді ні, коли нам, як здається, добре робить!
Та коли прийшли до печери, де сховали крадені гроші, немало засмутилися, не знайшовши ані грошей, ані Іванка. Аж тепер побачив Сенько, що Петрій не задля незвичайної великодушности увільнив їх, а для того, що вони йому вже були нешкідливі.
— Певно дурень Іванко все розповів. А не казав я татові, що не треба такого бубна брати із собою, коли він не то, що не допиль-
