нує нічого, але ще й може зрадити місце сховку! — говорив Ленько.
— Собака, — буркотав Сенько, в якого давня ненависть, під впливом свіжого розчарування, ожила з більшою ще силою, — я думав, що він великодушний! О, але я йому ще покажу себе! І знов наша робота пропала, і знов ми бідні, як були!
Сенько був із тих людей, у яких пристрасті та зворушення спалахували скоро; його брат натомість був повільний у словах, але завзятий і скорий до діла.
Довбущуки йшли довго мовчки. Вже сонце клонилося до заходу. Голод зачав їм докучати щораз більше. Вони звільнили кроку. По якімось часі здибали в лісі одного зі своїх товаришів, відомого вже нам Невеличкого, який зручно підслухав минулої ночі розмову обох братів у „пустині“.
Він перший побачив Довбущуків, сидячи серед густого, широколистого, ліскового корча, притаївшися там, мов лис. Пізнавши їх, виліз без шелесту із своєї криївки й несподівано вдарив обох разом із заду по плечах.
— Здорові були!
Оба парубки здригнулися, почувши людський голос у тій пустині. Але, пізнавши товариша, втішилися й оповіли йому всі свої пригоди, скриваючи лише це, що знали про переховання крадених грошей. Невеличкий слухав їх уважно, а в його лиці й рухах пробивалося таке довір'я до їх слів, що Довбущуки заспокоїлися і просили його, чи не дав би їм де чим занестися[1].
- ↑ Покріпитися (Ів. Фр.).
