Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/335

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Чому ж би ні? — сказав Невеличкий, усміхаючися, і виймив із торби довгу бляшанку з горілкою та великий кусень хліба.

Хлопці раді були знати, що Невеличкий робить у тій пустині.

— Хіба ж не знаєте, які наші справи? Ваш батько провідав сьогодні, що Петрій пішов на Угорщину, та розставив по дорогах чати, аби його дістати в свої руки. А правда, що моє леговище було добре, і ви навіть не були б мене відкрили? Я сам вибрав собі його.

Покріпившися, хлопці пішли далі, а Невеличкий усміхнувся іронічно, поховав усе в свою торбу і, голосно пштрикнувши пальцями лівої руки, як звичайно робив, коли був задоволений із себе і зі своєї роботи, подався на своє леговище.

Та й Петрій був задоволений зі своєї справи в Сиготі. Вийшовши від судді, здибав недалечко Ізака, що був цікавий, як його новий приятель покінчив справу.

— Добре пішло, — сказав Петрій й оповів жидові все.

— Може по-вашому воно й добре, але мені так не здається. Хоч ваші гроші знайшлися, та все таки треба було, аби злодії відпокутували за своє! Та про мене, не мені вам розказувати, я вас тільки хотів запитати, що тепер робитимете?

— Та бачите, я хотів іти додому.

— Е, де тепер, під ніч пускатися в ліси? От, ходіть ліпше зі мною, я заведу вас між чемних і учених жидів, моїх приятелів.

Петрій подумав кілька хвилин, і рішився таки лишитися. Він думав, що скористає дещо з розмови з „чемними та вченими“ жидами,