Ленько оповів батькові короткими словами те, що сталося з ними.
— Це добре, що ви вже на волі, але, що Петрій забрав назад гроші, це погано!
— За це він тепер відпокутує, — зареготався Сенько.
— І не лише він сам, — сказав Олекса. — Я маю ще тут і другого пташка: його сина!
— Де, де? — запитали Ленько й Сенько в один голос.
— А тут таки, в оцій хаті. Засвітіть лише каганець, побачите, як я його дозираю.
Сенько засвітив каганець, і оба сини аж застряслися, побачивши страшно закривавленого, збитого й ледве живого Андрія.
— А що, собачий сину, скажеш, де Довбушеві гроші? — питав Олекса, ударивши нещасного молодця кулаком у груди. Та Андрій ледве тільки обернув до нього своє лице й не відповів ані слова.
— Як собі хочеш, мене не знудиш своєю мовчанкою, — сказав Олекса, відвернувся від Андрія й вийшов.
Нелюдське поведення батька з їх давнім шкільним товаришем вплинуло заразливо й на молодих Довбущуків. Жилка злоби й ненависти заграла і в них.
— Сеньку, а знаєш ти, що цей панич закоханий по вуха.
— Чому ж би я не знав? Адже Олена Батланова давно вже зідхає за своїм Андрійком!
— Знаєш що, Сеньку? Зробімо старому Батланові другу несподіванку!
— Яку?
— Та таку: закохаймося по вуха в його цяцю-доньку!
