лившися, наперед, щодуху лісовою стежкою на поле, а через поле в село.
— Добре, Семене, — відізвався Ленько, що тим часом стояв, схований у гущавині.
— Вона вже знає, що Андрій не ночував дома й певно прийде сюди.
Олеся полола в огороді. Погода була прекрасна. Тепле літнє повітря проймало, здавалося, все тіло. Та їй невесело було. Вранці прибігла до них стара Петріїха з турботним виразом і запитала її матір, чи не ночував у них її син. Як вийшов учора по обіді, так і досі його не було. Дізнавшися, що вчора лише на коротку хвилю заходив до них і потім пішов кудись далі, його мати пішла ще більше затурбована, а Батланиха доповіла цю новину дочці. В Олени аж серце похололо на цю відомість. Вона чула, що його зустріло якесь нещастя, рада би була бігти та рятувати його, але не знала, куди та як. Не можучи всидіти в хаті, вона вийшла на огород та взялася до своєї звичайної роботи, але за важкими думками робота йшла їй пиняво.
— Добрий день, Олено, щасти Боже при роботі! — сказав Іванко, надбігаючи від поля, задиханий і рум'яний на лиці. І не чекаючи відповіді, перехопився через пліт і скочив через грядки до неї.
— Агій на тебе! — скрикнула Олеся. — Ти осліп, чи що, що не бачиш борозди та грядками суляеш?
— Ей, Олено, яка ж бо ти зараз гнівна! Як би ти знала новину, що маю сказати тобі, то би певно так не кричала на мене!
