— Рушай собі в синє озеро зі своєю новиною і не толоч буряків!
— Ага, думаєш, що я дурно гнав із лісу аж сюди й таки зараз, не відпочивши, побіжу назад? Дай же бодай слово до себе промовити!
Потім, приступивши ближче до неї, сказав притишеним голосом:
— Олено, мене послав сюди Андрій, знаєш котрий? Він хоче побачити тебе…
— Який Андрій? Не знаю ніякого Андрія.
— Знаєш, знаєш! Той панич, що зі школи приїхав.
— Байдуже мені до нього, — відмовила Олена, але її голос затремтів і серце стисла тривога.
— Мені також байдуже, — з поспіхом відповів Іванко, — але він вислав мене навмисно до тебе й велів просити тебе, аби ти зараз прийшла до нього. Має тобі щось сказати.
— Не знаю, що він може мати до мене, — відповіла Олена непевним голосом. — А втім він знає, де моя хата, і як має що сказати мені, нехай прийде сюди сам.
— Коли бо не може! — відповів Іванко.
— Чому не може? — запитала Олена.
— Не знаю, чому не може, — відповів хлопець. — Але якби був міг, то, певно, був би прийшов, а не посилав мене.
— Де ж ти його бачив? — запитала Олена.
— А ось тут недалеко в ліску, — відповів хлопець. — Лишився там при моїй худобі, а мене просив, аби я конче покликав тебе.
— Це не може бути! — рішучо мовила Олена. — Ти щось вигадав і дуриш мене.
— Та чого мені вигадувати? — відповів хлопець. — Про мене, не хочеш, то не йди! Я біжу зараз і скажу йому, що ти не хотіла вийти.
