— Та пожди бо! Ій-богу не знаю, що робити. Чекай хвилю, побіжу до хати та запитаю мами.
— Про мене, роби як знаєш, — відповів Іванко, і відійшовши від неї, для обережности переліз через пліт, аби легше втекти в разі небезпеки.
Олена прожогом побігла до хати, але зараз коло перелазу за углом[1] хати наскочила на стару Горпину, що, здавалося, дожидала її тут.
— Це ти, Оленко? — запитала її ніжним голосом. — Не йди, дитино, за тим хлопчищем, бо я знаю, що він дурить тебе!
— Я й сама так погадала, — відповіла Олена. — Але де ж Андрій? Може ви знаєте що про нього?
— Знаю й не знаю, дитино моя, — відповіла стара, а потім, немов обміркувавши щось, сказала живіше:
— Або знаєш що? Піди за ним! Зараз! Навіть мами не питай! Пізнаємо, чого їм треба. А я вже подбаю, аби тобі не сталося нічого злого.
— Та я й не боюся так дуже — відповіла Олена. — Тільки дивно мені…
— Ще не так тобі дивно буде, коли пізнаєш усю правду. Але тепер іди й не питай більше; нехай тебе Бог провадить!
Вона перехрестила дівчину й спішно пішла вниз вигоном, а Олена, заглянувши до хати і не заставши в ній матері, накинула на голову велику червону хустку й пішла навздогін Іванкові, що дожидав її на стежці за плотом.
На лісовій полянці, де паслася Довбущуківська худоба, сиділи Сенько й Ленько, до-
- ↑ Угол — ріг.
