Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/37

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

мушу, мушу, мушу!“ — миготить у його голові, і ті ненастанні миготи причинюють йому нестерпний біль. Він падає навколішки, починає повзати рачки, напружувати зір — усе даремне. Бачиться йому, що вже перешукав величезний простір, що стіни святині відсуваються від нього. Та ні, ось одна стіна, друга стіна, якесь тісне, тісне, темне приміщення. Де би то впав камінь? Може, під ту лавицю? Він зазирає під лавицю. Каменя нема, та біля першої лавиці стоїть друга, далі якась софа, якийсь фотель, сила фотелів, якісь шафи, комоди… Повно меблів. І скрізь треба зазирнути, всі треба повідсувати, бо певне десь там камінь закотився. І він напружує всі свої сили, починає відсувати, пересувати, перевертати меблі. Піт обливає його, духу не стає в грудях. Двигає величезні тягарі, курява душить його, і якась таємна сила не дає йому супокою, раз-у-раз гонить його: шукай каменя! шукай! шукай!

— Алеж я не можу! — кричить він голосом розпуки, шарпаєтся і… падає на підлогу.

Схоплюється. А! То був сон! Він лежить, потом облитий, та не на підлозі, а на софі. Гуркіт коліс на вулиці був у сні далеким громом. Утома мускулів справила те болюче почуття, що буцім то чогось шукається і не можеться знайти. Капітан, лежачи, всміхався тепер над своєю тривогою, що його у сні так мучила. Він читав недавно про суггестію. Аджеж це дуже похоже! Приспати умислові влади окрім одної, і цю одну якими механічними чи психічними стимулами пхнути в якімнебудь напрямку — і в душі приспаного повстає якась ідея, якийсь розгін, що, не находячи впину в духових владах, опановує чоловіка зовсім.