Так говорив пан воєвода, а його стать, схилена віком до землі, простувалася й підіймалася вгору при тих словах. Він знов задоволено всміхався й гордо поглядав по гостях.
А гості вже й самі зачинали подивляти високі, патріотичні цілі власника замку, бажали йому щастя, а його родові слави і довгого панування.
Але на згадку про рід воєводи каламутилася його радість. Він пригадував собі, що в нього нема сина, що його славний рід, його ім'я з ним вигасне, — і похиляв знов горду голову в долину, мов би клонився перед рукою судьби. Бо й справді судьба, мабуть, напосілася пригнести ту сильну, горду голову. Його син, ціла батькова надія, по році життя з жінкою погиб нагло на ловах, а його молода жінка скоро пішла за ним у могилу. Лишилася непотішному дідові одна лише маленька внучечка Мільця, на котру чомусь дід не міг зілляти всеї своєї любови. Жаль по втраті сина уступив незабаром місця високольотним і славолюбним думкам, уступив місця заходам при будові замку, тисячам мрій і плянів, котрі роїлися в старій, гордій голові. Тим часом Мільця росла під доглядом няньки й француженки — бони Шарлоти. Ій було півчетверта року в ту пору, коли відбуваються події, про які йде тут мова.
А діялося це в другій половині XVIII віку, коли польську корону носив Станіслав Понятовський, а над Польщею, або властиво над головами молодих ляхів і ляшок, почавши від короля, запанувала чарівна маркіза Loully.
Було це одного прекрасного літнього вечора в неділю. Отець Ізидор, священник сусіднього
