із замком села, обходив, помахуючи грубою тростиновою паличкою в срібній оправі, свої широкі лани, що красувалися високим житом і зеленою пшеницею. Задоволення й легкий усміх бігали по його лиці, а легкий, вечірній вітрець грав під час ходу полами його довгої, чорної реверенди[1]. Срібна оправа палички блискала до сонця, а повне, кругле лице панотця набирало від вечірньої заграви ще більше рум'яної краски. Про що думав о. Ізидор у ту пору, трудно вгадати. Може й не думав ні про що, а тільки тихо любувався вечірнім спокоєм під час проходу.
— Слава Ісусу Христу! — відізвався нараз грубий голос за плечима о. Ізидора. Він обернувся і відповів:
— Слава навіки!
Перед ним стояла людина, літ около п'ятидесяти, з загорілим лицем і ростом, більше як о голову, вища від о. Ізидора. В рисах його лиця крім мужеської енергії, добродушного, але й гордого усміху, що означав свідомість його переваги над іншими, не можна було вичитати ніяких ворожих намірів.
— Всечесний отче, вибачайте, що так несподівано заходжу вам дорогу, але, бачите, у мене пильна справа до вас.
О. Ізидор поступив два кроки взад, аби ліпше оглянути незнайомого, і допитливим поглядом зміряв його високу поставу.
— Сподіваюся, що ви, всечесний отче, знаєте мене?
— Ні, не знаю!
- ↑ Реверенда — ряса.
