— А, як так, — сказав незнайомий з жартовливим усміхом, — то я скажу вам. Я Олекса Довбуш.
Ті короткі слова дивно вплинули на о. Ізидора. Його здорове, червоне лице поблідло, коліна затремтіли, а рука судорожно стиснула срібну головку палиці.
— Отже, — говорив далі Довбуш, задоволений видно тою зміною на лиці панотця, — моя справа, всечесний, така. Я живу по лісах, як небесний птах, що ні оре, ні сіє… Та від кількох днів зі своїми товаришами даремно прошу в Бога хліба насущного. Тому звертаюся до вас і прошу, аби ваша щира рука накормила голодних!
Самозадоволена усмішка щезла з лиця грізного опришка і вступила місця іронії й зневазі. Він знав, що о. Ізидор дуже скупий, і що ті слова нагнали на нього немало страху. І справді, о. Ізидор аж скорчився, почувши це, і язик його без зв'язи вилепетав:
— Як то, як то? Поясніть ліпше, — я вас не цілком розумію!
— Проста річ. Ви, отче, будете такі добрі сьогодні вечір між годиною восьмою й десятою заставити у себе стіл для мене й двадцяти моїх молодців, бо ми не маємо де повечеряти! Не дуже там заходіться, ми з'їмо що-будь, бо мої хлопці голодні! Бувайте здорові!
І капітан, поклонившися й ще раз насмішливо поглянувши на остовпілого з тривоги о. Ізидора, скорими кроками подався геть.
Пан воєвода Шепетинський був того вечора в дивно веселім настрою. Гості власне пороз'їздилися, і слуги прятали в широких покоях.
