Воєвода ходив поволі по свойому кабінеті, ставав що крок, писав рукою різні знаки в повітрі, якісь слова й цифри, а часто навіть і звук невиразних слів виривався з уст. Старе угорське вино, котрого нині немало потекло, розігріло стару кров і збудило в ньому добрий гумор. Він з радости тричі поцілував чотирьохлітню прекрасну внучку й заявив мадемуазель Шарлоті своє задоволення, що так старанно її пильнує. Потім пішов до свого кабінету й заперся в нім.
Не праця, що вимагає спокою, була його метою… Він ходив по умебльованім із великим смаком кабінеті, а думки його губилися в смілих рахубах, у широких плянах будучности. Його багатства були великі, стіни замку скривали величезні скарби; слуги його вірні, а піддані в кожнім часі мусять приложити рук до роботи, покинувши свої, хоч би й найпильніші заняття.
Нараз застукав хтось голосно до дверей кабінету, і почувся голос льокая, що доносив про прихід о. Ізидора. Пан Шепетинський ніколи не поважав ні релігії, ні її слуг, і не поважав передовсім о. Ізидора, якого скупість була йому відома. Він поглядав на нього все зневажливо й не називав його інакше, як рабом Божим.
Отець Ізидор, блідий, задиханий, весь тремтячи, війшов до панського кабінету.
— Чого вам, рабе Божий? Ов, що я бачу! Ви такі неспокійні, такі затурбовані! Певно, злодій слуга украв вам без вашої відомости із замкненого шпіхліра[1] кусник хліба? Або
- ↑ Шпіхлір — комора.
