кінчився, його будуча задача, боронити Підгір'я від наїздників — щезала так, як те полум'я в глибині темного небозводу. Все, все забрали йому ненажерні напасники-опришки!
Завели воєводу на ніч до села. Він сам уже не мав сили доволоктися туди. А на другий день ясно й погідно встало сонце. Шепетинський усміхався. Добував із кешені дукати і, сміючися, грався ними, як дитина. Бігав сям та там з веселим реготом, то знов сідав; підпирав сиву голову обома руками і тремтячим голосом заводив якусь веселу пісеньку.
Казали, що він збожеволів.
Серед гір, за містечком Сколім, в околиці званій Тухольщиною, високо підіймається гора Зелемінь. Лісами-борами покриті гори окружають того велетня, а в цілій околиці царює ще рука первісної природи, з якою тут людська рука не розпочала ще рішучої боротьби.
У стіп Зелеменя сидів у часах, коли відбувалася оця подія, сам-самісінький старий пасічник. Його самітньої оселі серед лісу ніколи не оживляв людський говір, хіба тільки співи лісових пташок переривали її та бренькіт бджіл, що літали на поблизькі, усіяні квітами полонини за медом. Хіба раз або два в році загощували до хати пасічника Семена деякі ґазди з поблизьких сіл за медом або за зіллям, бо Семен, як звичайно кожний незвичайний дивак, славився знахуром, що вміє помогти на різні хороби.
