І справді, у Семена було багато таких дивачних привичок, що йому неможливо було погодитися з більшим гуртом людей. Щось таке нелюдяне, похмуре й нетовариське було в його поведенню, що, побачивши його перший раз, кожний міг уважати його за не знати якого злодія, розбійника та нелюда. Але під тою грубою неприступною поверхністю скривалася щира душа й не притуплене віком почуття любови до вічно зеленої, величавої гірської природи. Нещастя молодости, сумні пригоди й переслідування вигнали його з-поміж людей та не вбили в душі його найкращої ознаки чоловіка — чоловіколюбности.
Та в тих часах, про котрі тут мова, частіше, як звичайно, оживляв людський говір, а навіть сміхи та радість самітну хату лісового помешкання. Олекса Довбуш часто загощував із деякими своїми хлопцями в ті сторони, часто довго розмовляв із Семеном. Душа немолодого вже опришка бувала іноді так повна турбот і гризот, що мусіла вилитися перед кимось. Із своєї ватаги він не міг нікому звіритися, — і тішився, здибавши в лісовій пустині щирого приятеля і досвідного порадника. Він виповів йому все, що тяжіло на серці, — і в тій лісовій хаті зродився в душі його намір посвятити свої скарби для добра українського народу.
Після нападу на замок Шепетинського, Довбуш зі своєю ватагою попростував до Семена, аби з ним порадитися, що робити з внучкою ворога, яку він для пімсти викрав із замку. Опришок, хоч і глибоко відчував у серці жаль за своїм змарнованим життям і почував сильну ненависть до всіх кривдників його самого та
