українського народу, все таки не посмів знущатися над бідною, безпомічною, дитиною, останньою парістю ворожого йому роду. Він запитав поради в Семена, бо твердо вірив, що цей наведе його на добру дорогу.
— Розуміється, — сказав пасічник, коли Довбуш розповів йому про напад на замок воєводи, — зробили ви не абияке діло. Не було потреби так страшно мститися над паном, а над дитиною ще й менше. А де ж ти подів її?
— Та вона тут з нами, — відповів Довбуш.
— Де з вами?
— Тут недалеко в селі. Хлопці принесли її сюди на плечах. Несли ночами, бо вдень ми мусіли ховатися по лісах. Оттак промандрували цілих два тижні, поки дійшли сюди. Дитина зразу плакала, а потім якось забавилася.
— То може помістиш її де в селі? Може у якого попа?
— Не маю такого знайомого — відповів Довбуш. — А я гадав, чи не могла би вона прожити тут із тобою в безпечнім місці, поки не знайду для неї дещо відповіднішого.
— Трудно буде, — сказав Семен по короткій задумі. — У мене, сам знаєш, нема ніякої вигоди для панської дитини.
— Це ще було би найменше, — відповів Довбуш. — Де про що я міг би постаратися, а до тебе, думаю, вона привикла би ще борше[1], як до моїх товаришів. А під зиму я чей винайду для неї таке місце, де буде мати більшу вигоду й ліпший догляд.
— Та про мене, — сказав Семен, — нехай буде й так. Я тут сам, але в мене є також
- ↑ Борше — скоріше.
