свояки й знайомі, що можуть притулити її в разі потреби.
Довбуш віддалився по цій розмові й другого дня сам на своїх руках приніс воєводську внучку в хату пасічника.
Мільця поволі забувала про свій панський дитячий вік. Згадки про воєводу всувалися чимраз у темніші закутки її душі і стали вкінці мов би якимсь невиразним сном. Зате краса її розвивалася чимраз пишніше, як розвивається весною краса чудової квітки в полонині. Вона привикла до самітности в хаті, до шуму лісових дерев, до понурого обличчя пасічника, — а її чисте, дівоче серце й почуття розвивалися в окруженню гірської природи і віддалік від людей, що своїм злим прикладом могли би звихнути свобідний ріст і розвиток тої запашної квітки.
Довбушеві в тих часах прийшлося дуже круто. З упадком Польщі скінчилося його капітанство. Він мусів скриватися, а потім під різними назвами, як жебрак, блукати по краю. Його жінка в Перегинську вмерла з гризоти. Душа бідного вигнанця терпіла багато під нестерпним тягарем розлуки, і йому так і не довелося знайти для Мільці вигідніший та безпечніший притулок.
Аж по упливі п'ятнадцяти літ він загостив знов до пасічника Семена. Радісно прийняв старець страшного колись гостя. Здивована поглядала на нього Мільця… здивований і очарований поглядав Довбуш на ту, котру колись безпомічною дитиною викрав із замку її діда. Замість турботи та гризоти, яка мучила його досі, він почув у душі дивну, невияснену пільгу, немов свідомість того, що його злочин може принести добрі наслідки в будуччині.
