Недовго пробув Довбуш в оселі пасічника, недовго, а яка рішуча переміна зайшла в його душі! Його серце ожило, — ожило з новими стражданнями, з новим щастям, із новою любов'ю. Червона, як вишня від сонця, зустрічала його Мільця, ціла в огні, тремтячи слухала довгими вечорами його оповідань про його життя, про давно минуле та незабуте горе, — і її серце почало відзиватися до нього якоюсь незнаною, тихою й солодкою мовою…
Весною 1800 року відбулося вінчання Довбуша з молодою Емілією, внучкою воєводи, останньою паростю родини Шепетинських. Та вона того не знала й віддавна привикла вже вважати себе за дочку Семена.
Та недовго пробував Довбуш зі своєю молодою жінкою. Боячися, аби його не висліджено, він знов покинув пасічника, знов у жебрачій одежі пішов у широкий світ, обіцявши за рік знов явитися там, куди тягло його серце.
Тяжко стало Мільці. Та туга щезала поволі: час і надія побачити незабаром чоловіка потішали її. І все йшло звичайним порядком у пасічниковій хаті, коли нараз, уже пізньою зимою, почув старий Семен, що жандарми мають напасти на його хату, аби зловити жінку Довбуша. Про це сказав старому пасічникові один вівчар, який у зимі за кілька миль їздив на Зелемінь по сіно. Семен цілу ту зиму не виходив із хати, бо старість уже змогла його, — і кілька днів по відході вівчаря він помер, повідомивши перед смертю Мільцю, що їй грозило.
Неописаний жаль і переляк пройняв наскрізь серце молодої жінки, коли нараз побачила себе
