самою серед безлюдної, лісової пустині вночі, з трупом свого, як їй здавалося, батька.
Тої ночі вродився їй син, друге живе єство обік неї в тих лісах. Вона тряслася над ним, плакала й сміялася, не знала, що робити, а кожної хвилі бачилося їй, що вже йдуть немилосерні, вусаті, узброєні посіпаки, що її беруть, кують у тяжкі кайдани, що відбирають їй те бідне дитя, її єдину потіху. Ні, не сила була їй довше мучитися! Втекти відсіля, в найближче село, між людей, котрі її і сховають і оборонять і потішать, — це була її єдина думка.
Кілька день по злогах вона взялася до роботи, убрала себе якнайтепліше, пообвивала дитя старанно й слізно прощалася з тою мирною, старою хатою, де так гарно, так спокійно пройшли її молоді літа. Нараз впала їй в очі пасічникова псалтиря, єдина книжка, що була в тій пустині. З неї молився пасічник, на ній учив він її читати, з неї переписувала вона перші букви вуглем на яловій, тесаній дошці, в ній і вона останнього року знаходила потіху в тузі, котрої перед тим не потребувала і не розуміла. Вона взяла з собою цю святу книгу в тій вірі, що вона стане їй у дорозі обороною і з'єднає їй милосердя в Бога і в людей. Потім, перехрестившися і з сльозами поцілувавши ще холодну руку свого опікуна, пішла в Божу путь.
Мільця думала, що в найближчим селі оповість людям про смерть пасічника й верне з ними, аби поховати його смертні останки. Але цілком інакше сталося. Метелиця позавівала снігом усі знані їй лісові стежки, а сніг падаючи, все затемнював так, що вона незабаром збилася з дороги й заблудила в лісі.
