Тяжко-важко, в неописаній тривозі, плила їй година за годиною. Вже сонце зійшло з полудня, а вона все ще блудила густими борами. Вже стало вечоріти, мороз діймав її, сили почали її покидати, та вона не вважаючи на студінь, останками свого тепла гріла лише своє дитятко. І ніч уже надійшла, в лісі вчасніше, як на полі, — а ще не кінчився ліс, не уставала метелиця, до того всього долучився мороз. Вона сіла спочивати під розлогою смерекою, під якою було менше снігу, і годуючи грудьми свою дитину, стиха шептала молитви. Потім, коли стогнання лісу під бурею втихло трохи, вона рушила далі густим лісом попід смереками, спускаючися все нижче й нижче в долину. По якімсь часі вона побачила недалеко внизу бліде світло й зараз пізнала, куди зайшла.
Була це одинока, невеличка гірська корчма, на краю лісу недалеко від села. Живіше забило у неї серце, і вона, вийшовши з лісу, побрела сніговою поляною навпростець до корчми.
В буді під корчмою лежав лютий, пастирський пес. Зачувши кроки чужої людини, він зірвався з голосним гавканням, та те гавкання було для неї миліше від усього, що чула в тій хвилі, бо свідчило про присутність живих людей у корчмі.
Із корчми вийшов господар зі слугою, відкликав пса й здивувався не мало, бачучи перед собою в таку годину „пасічникову молодицю“, знайому йому здавна. Він запровадив її до корчми, де вона швидко огрілася. Зразу здавалося, що її здорова натура перенесе без шкоди страшні події останніх днів. Вона по-
