тався за ним, цілих п'ять літ часу стратив, борючися з різними трудностями!
Так бурчав подорожній, уклавшися під грубезною смерекою недалеко каменя на довший відпочинок. Він здіймив зі себе кафтан і торбу, поклав на землі, поправив на собі вузький ремінь із блискучими пряжками й добув із торби кавалок хліба, соли та добрий відрізок ковбаси.
— А хто знає, може й брехав Петрій, як його мучили? Може це все байка, видумка,.. може він тільки на те розпустив вістки про такі великі скарби, аби подрочитися з Довбущуками? Де ж то можливе, аби я стільки шукав, усі закамарки перешниряв та поперевертав, і не знайшов нічого? Але побачимо, — додав устаючи і збираючи одробинки хліба. — В тім камені ще моя остання надія! Дурний нарід каже, що ці скарби закляті! Що то значить? Коби лиш були тут, моя рука вже їх видобуде,.. не пошкодить ніяке закляття!
Це був Невеличкий. Проворний і хитрий бурлака встиг тої страшної ночі, що скінчилася погромом Довбущуків, вихопитися і втекти від стражників. У його голові зродилася тоді ж гадка піти на власну руку шукати скарбів. І ця справа займала його цілих п'ять літ.
Перехристившися, вийняв невеличку сокиру, що стирчала ззаду за поясом, узяв у руки свою палицю, здолини добре оковану, і став дряпатися горі каменем, аби добратися до першої щілини, яку видно було знизу. Стіна була стрімка, камінь зверха сипкий, звітрів на слоті, але Невеличкий із дивною зручністю поборював перепони.
