Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/395

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Нараз видалося йому, що камінь, о який ударив обухом, захитався і глухо задуднів. Оце розбудило його цікавість. Він іще раз, сильніше, вдарив сокирою в камінь, але цього удару мало не переплатив життям. Камінь, що слабо держався на своїм місці, попустив під сильним ударом, і з громовим лускотом звалився в долину, розбиваючися об скелю. Падучи, захопив одну ногу Невеличкого, і хоч не скалічив його значно, та все таки мало не збив його з рівноваги і не зіпхнув наперед стрімголов униз. Це було би певно сталося, коли би Невеличкий у тій же хвилині зручно не відхилився на бік і не притисся до стрімкої, розпуклої скелі.

Коли минула хвиля небезпеки, він знов піднявся і поглянув на місце, відки скотився камінь. Яке ж було його зачудування, коли побачив там темний, до сонця вихилений отвір глибокої і досить просторої печери.

— Ось де мій талан, ось де ті скарби! — скрикнув Невеличкий і весь затремтів із радости.

Проміння сонця поволі, немов боязко продирало густу темноту, що панувала віддавна в печері. Аж по добрій хвилині Невеличкий міг розрізнити деякі більші щерби скель у нутрі печери. Але крім щерб годі було добачити щось інше.

Поволі в середині роз'яснилося і Невеличкий ледве-ледве втиснувся тісним отвором до печери. Та на своє велике розчарування замість купи золота побачив серед печери два людські кістяки, покриті перегнилими шматами. Він знов затремтів, мов би голою рукою діткнувся холодної гадюки. Ноги його диль-