котали і не могли рушитися з місця, а лице, мов окаменіле, німо дивилося на кістяки. Більший кістяк, це була жінка, як можна було пізнати по шматах одежі і по довгім волоссю, що хоч протрухлявіле, все ще трималося купи. Жовті кості лиця виглядали страшно, і Невеличкому здавалося, що по тім кістянім обличчю перебігає від часу до часу демонічний усміх наруги і зневаги.
— Агі! — мимоволі скрикнув Невеличкий. Хотів віддалитися від цього виду, але його ноги не рушалися з місця.
Та по кількох хвилях його обридження й переляк пройшли і він почав знов розглядатися по печері. Та ніде не було сліду схованих скарбів. І Невеличкий хотів уже віддалитися, коли нараз якийсь внутрішній голос візвав його оглянути трупи. Не без дрижаків і не без відрази приступив ближче до кістяка жінки й торкнув його злегка ногою. Одежа, що покривала трупа, розпалася і відкрила голі, білі ребра, а між ними на грудній кістці лежала стара книга, здавалося, ще не понівечена гниллю. Її старинна дерев'яна, обтягнена шкірою, оправа вилискувалася ще декуди позолотою, а залізна клямра, що її замикала, проржавіла цілком.
— Ого, а це що? — скрикнув Невеличкий. І не вважаючи на відразу й острах, він сягнув рукою по книжку, що лежала на грудях кістяка. Обережно брав її, боячися, аби не розсипалася за дотиком. Але книжка була ціла. Дерев'яна оправа заховала її від гнилизни. Невеличкий підняв її, а груди кістяка заворушилися незначно, немов би з-під тієї кости добулося тяжке зідхання. Не рушаючи другого трупа, Неве-
