самій вулиці, де була його кватира, а одного разу підстеріг навіть, що вона входила до тої самої камениці. Він не мав звичаю заговорювати зі служницею; це зрештою була старша і загалом не дуже балакуча особа, а при тім його зацікавлення не було таке велике, щоб могло перемогти його несмілість супроти жіночого роду. Та одного дня сталася незвичайна річ. При наближенню першої години служниця війшла до його покою і сказала:
— Прошу панича, пані радникова просять до себе на обід.
Андрій не відповів нічого, навіть якось не здивувався, тільки встав і пішов за служницею до покою пані радникової. Покої були гарні, ясні, просторі, і хоч небагато, а все таки зі смаком умебльовані. Перейшовши сальон і ще одну кімнату, він опинився в їдальні, де біля накритого та вже заставленого столу його зустріла пані дому, обік якої стояла молода бльондинка, що впала йому в око на вулиці, в скромнім, але дуже елегантнім домашнім убранню.
— Моя дочка Дося! — сказала пані дому, і Андрій чемно вклонився молодій дамі, при чім почув, що серце в його грудях забилося незвичайно скоро.
Панна Дося кивнула злегка головою в його бік і вказуючи правою рукою крісло біля столу праворуч від материного, а напроти свойого, сказала коротко:
— Прошу сідати!
За обідом пані дому розпитувала Андрія дуже ввічливо, як йому живеться у Львові, чи задоволений із помешкання та услуги, і яким студіям віддається. Панна переважно
