про цю тему, звичайно поміщувані десь у дописках, під кінець обширних справоздань про львівське товариське життя, про військових знайомих, про бали, процеси, випадки смертні й такі інші речі. Взагалі за останні два роки про своє домашнє життя, про дітей вона писала дуже мало; коли ж він їй це випоминав у листах, вона відповідала лаконічно в такім роді: „Що тобі маю писати? Ми здорові, раз-у-раз ізгадуємо тебе. Зрештою, незабаром приїдеш і сам усе побачиш“. Не раз додавала, що не пише обширно для того, щоб Антось, вернувши додому, тим більшу мав несподіванку. Цю ціль вона безперечно осягнула до того, що капітан не тямив навіть, чи Анеля згадувала йому коли-небудь про Юлію, свою товаришку, що, як показується, бувала в них майже щоденним гостем. Чомусь не сподобалась йому ота Юлія. Було щось скрите, тривожне в її лиці, в її очах, у всій її постаті. Рухи її якісь вимушені, голос ненатуральний. Порядкуючи свої вражіння, капітан сказав собі, що та жінка виглядає так, немов би відвикла жити в поряднім товаристві. Який контраст з його жінкою! Та що ж, контрасти притягають себе обопільно, а про свою жінку капітан надто високо думав, щоб на хвилю міг допустити, що дає приступ до себе і до своїх дітей жінці недостойній.
А проте все, хоч він не одно силкувався витолкувати собі, в його серці лишилося жало несупокою, тої тривоги, що, може, була ще відгуком тої страшенної тривоги, якої зазнав у сні. Він усе ще лежав на софі, курячи цигарку і дивлячись у стелю, коли це тихенько отворилися двері, — видно, що були відчинені вже перше, коли він спав, — і ввійшла Анеля.
