— Ти вже не спиш? — сказала. — Лежи, лежи! Я сяду ось тут коло тебе, побалакаємо.
І з чарівним усміхом присунула крісло та й сіла. Він, лежачи, взяв її руку і притулив до уст.
— Якж тобі спалося?
— О, чудесно! А чи довго я спав?
— Може зо дві години. Тепер пів до четвертої, — додала вона, дивлячись на маленький, елеґантний золотий годинник, котрий мала коло себе і котрого він давніше в неї не бачив. Незримий скорпіон знов ворухнувся в грудях у капітана на цей вид. Анеля вгадала його почування і, сміючись, ударила його по плечі.
— Ну, чого ти поблід? — скликнула зовсім свобідно. — Вже знов по-давньому починаєш? Знов мене за щось підозріваєш, хоч сам не знаєш, за що? Ей, ти, непоправна дитино, ти!
Лице капітанове запаленіло від сорому.
— Прости мені, янголе, — сказав він. — Я нагадав собі, що ти мені в листах так часто обіцяла несподіванки, коли верну додому. І справді я застав їх так багато… Усе тут таке мені нове, таке несподіване…
— І ти зараз подумав собі: тут мусить бути якась провина моєї жінки!
— Аняльцю! — сказав капітан, знов з запалом цілуючи її руку. — Як ти можеш таке говорити? Клянуся моєю честю, що це мені й на думку не спало. Адже ти знаєш, як я тебе люблю. Свого життя я ніколи так не любив. Підозрівати тебе за щось нечесне, це ж значило би класти сокиру до коріння мого власного життя!
— Чого ж ти поблід, побачивши мій годинник? Кажи одверто! Скільки років ми не жили вкупі. Та перерва може бути для нас точкою виходу в нове, щасливе життя, та може бути
