— Я й сам так думав, — відповів Ленько, — але здається, з татом нема що говорити… Прикрутили його товариші, та й оглушила в'язниця. З нього не будемо мати ніякої потіхи.
Олекса зачув тих кілька слів і тільки буркнув під носом:
— Може й ваша правда. Як не будете, то не будете.
— Та ми хотіли би, — підхопив Ленько, почувши слова батька, — але не чувши досі від вас нічого, не маємо надії й на далі. Не знаємо навіть, чого ви нам казали йти до Перегинська. Адже нам там нема що робити.
— Хіба я вам казав? — огризнувся отець. — Адже нас усіх трьох відвели жандарми аж до сільської канцелярії, і тільки тоді випустили на волю, коли війт підписав за нас поквітування. А ви скоро з канцелярії, зараз рушили в ліси, не заходячи до села. Я й сам не знаю, чого я пішов з вами.
— Та ми не дуже далеко від села, — сказав Сенько, — а тут у нас у деберці невеличка криївка. Там ми поховали дещо, то може тепер знайдемо, та будемо мати на початок.
— Мабуть не знайдемо, — з прикрим усміхом сказав Ленько. — Я вже одним скоком, ідучи сюди, заглянув до тої криївки. Пусто в ній, хоч копією гони.
— Е, ти заглянув до своєї, — відповів Сенько, — а я до своєї ще не заглядав. Не думаю, аби мою відкрив хто так легко, як я відкрив і опорожнив твою.
Ленько засвистав, покриваючи мішане почуття задоволення й незадоволення і сказав ніби байдужно:
— А я й не знав, що в тебе є своя криївка.
