— От такої й гни! — відповів Сенько. — Так ти й гадав собі, що я дурень.
Олекса не без деякого задоволення слухав розмови своїх синів, а далі зворушеним голосом промовив:
— Бачу, мої дітоньки, що в вас не малий талант. Нехай вас Бог благословить на вашій дорозі, а я вже не маю ані сили, ані охоти ходити за вами і слідити вас. Не знаю, що з вами буде, і не знаю, що зо мною буде, але гадаю, що найліпше буде для нас, коли ось тут розійдемося на різні дороги. Я вертаю до села. Пропали мої ноги для великої дороги. Піду до Петрія й наймуся в нього хоч горобців із проса пуджати, коли не зможу робити ніякої іншої роботи. А ви йдіть собі, куди ваша воля.
Сказавши це, він устав із місця, приляг до потоку й напився з нього чистої, хоч не дуже студеної води, а потім, не оглядаючися на синів і не кажучи їм ані слова більше, повільною ходою, підпираючися грубим костуром, справився на стежку, що через невеличкий пригірок провадила до села.
Сенько й Ленько сиділи на своїх місцях і не рушалися з них при відході батька, а коли цей щез за пригірком, Сенько промовив, кепкуючи:
— Пішов старий на губи.
— Раз я сказав, що не будемо мати з нього потіхи, то так воно й буде, — доповів Ленько.
Знайшовши в Сеньковій криївці те, що там було заховане — дещо одежі та дещо грошей, переважно таких монет, якими не можна було безпосередньо користуватися, добутих у різ-
