На землі замість постелі валялася купа листя і сухої соломи і на тій нужденній мерві лежала, а властиво сиділа, опершися о грубий пень, стара вже людина. Зразу годі було розпізнати, чи це чоловік, чи жінка. Безладно понавішуване, брудне та діраве курмання[1], це була вся одежа тої руїни чоловіка, а тільки по довгім, в ковтуни скуйовдженім волоссю можна було пізнати в тій постаті жінку. Її лице було темне, як земля, давно немите, а запалі очі ясніли з глибоких ямок несамовитим вогнем. Її ноги були порепані та покриті струпами засохлої крови.
Охриплим, ледве чутним голосом співала вона, нерушаючися з місця і не зводячи очей із одної точки:
Ой за ліс милий, за ліс
Чорні оченька заніс,
І слідоньки забравши,
Серцю жалю завдавши.
Зідхнула, а потім зараз перейшла на іншу нуту:
Мати ж моя, мати, що ти учинила,
Що ти свої діти марне погубила?
— А це хто? — запитав Сенько шептом свого брата.
— Не пізнаєш? Се наша стрийна[2], Демкова жінка!
— Овва! Ось на яке зійшла! — промовив Сенько і зацмокав.
Демчиха не завважила Довбущуків. Не рушаючися з місця і вдивляючися все однаково
