Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 9. Повісті (1956).djvu/409

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

в пустий, темний простір, вона тоненьким голосом затягнула колискову співанку, немов заколисуючи дитину до сну:

Ой не куй, не куй, сива зозулько, вночі,
Не вибирай си на терниноньку очі!
„Ой якже в мені поночі не кувати?
Маю дітоньки, нічим їх годувати.“

Та нараз зареготалася різьким, неприроднім реготом, і затягнула танечної:

Ой береза дуба везла,
Трохи впріла, трохи змерзла…

Потім зідхнула знов і говорила до себе, немов продовжаючи з кимось перервану розмову:

— А що ж я їй зробила? Чи зілля винно що кому?.. Чи я винна, що нарвала?..

І безпосередньо по цих словах, звісивши голову вниз, затягнула сумовито:

Кажуть люди, що суд буде.
А суду не буде!
Най на того суд упаде,
Хто судити буде.

Довбущуки стояли недалеко халабуди і мовчки придивлялися Демчисі.

Нараз почули за собою шелест бур'яну і лускіт лому. Обернулися й побачили парубка, в якім зараз пізнали свого молодшого братанича Іванка, Демкового сина.

— Це ти, Іванку? — озвався Ленько.

— Адже ж я! — відповів парубок. — А ви відки тут узялися?

— Вернули з Іванової хати, — відповів Сенько.

— Овва, так скоро? — жартуючи сказав парубок. — Я думав, що ви вікувати там будете.