в пустий, темний простір, вона тоненьким голосом затягнула колискову співанку, немов заколисуючи дитину до сну:
Ой не куй, не куй, сива зозулько, вночі,
Не вибирай си на терниноньку очі!
„Ой якже в мені поночі не кувати?
Маю дітоньки, нічим їх годувати.“
Та нараз зареготалася різьким, неприроднім реготом, і затягнула танечної:
Ой береза дуба везла,
Трохи впріла, трохи змерзла…
Потім зідхнула знов і говорила до себе, немов продовжаючи з кимось перервану розмову:
— А що ж я їй зробила? Чи зілля винно що кому?.. Чи я винна, що нарвала?..
І безпосередньо по цих словах, звісивши голову вниз, затягнула сумовито:
Кажуть люди, що суд буде.
А суду не буде!
Най на того суд упаде,
Хто судити буде.
Довбущуки стояли недалеко халабуди і мовчки придивлялися Демчисі.
Нараз почули за собою шелест бур'яну і лускіт лому. Обернулися й побачили парубка, в якім зараз пізнали свого молодшого братанича Іванка, Демкового сина.
— Це ти, Іванку? — озвався Ленько.
— Адже ж я! — відповів парубок. — А ви відки тут узялися?
— Вернули з Іванової хати, — відповів Сенько.
— Овва, так скоро? — жартуючи сказав парубок. — Я думав, що ви вікувати там будете.
