— Що ж то за пивниця?
— Там десь у горах була дебра, а в ній відомий йому вхід до підземного льоху. Не знаю, чи був там направду льох, чи лиш йому снилося. Бо відхорувавши по вашій хапатні, він пішов раз у те місце і не знайшов ані дебрі, ані входу. Потім, як минуло літо, пішов іще раз, і знов не знайшов нічого. Я оба рази слідкував за ним. Прийде на місце, дивиться, хреститься, зідхне важко, походить довкола й вертає додому. Отак він робить кілька разів щороку.
— Ну, це йому, видно, зроблено не аби що! — сказав Ленько радісно. — А тепер, Іванку, бувай здоров! Іди, аби не спізнився до роботи! А ми, Сеню, ходім! Час і нам рушати.
— Куди ж ви тепер? — запитав Іванко.
Та на це питання не діждався відповіді.
За той час Олекса дотюпав до Петрієвої хати. Петріїха власне вернула від сусіди й засумована сиділа під вікном. Петрій приліг на часину на постіль і заснув.
Нараз забрехали пси, й кинулися насеред обори. На перелазі показався високий, згорблений, блідий чоловік.
Петріїха стала мов прикована, побачивши того страшного чоловіка, котрий перед кількома літами таке нещастя наніс на ту тиху, мирну сім'ю.
— Кириле, Кириле! — закликала вона тримтячим голосом.
— Що там? — запитав Кирило будячися.
