— Вставай! Гість до нас іде.
— Що за гість?
— Такий, якого певно не сподіваєшся!
В ту мить зі скрипом відчинилися двері, і в хату війшов Олекса.
— Слава Богу![1]
Петрій остовпілим поглядом дивився на нього. Здавалося зразу, що не пізнає свого давнього противника.
— Слава навіки! — відповіла Петріїха.
Не оглядаючися, не кажучи ані слова, Олекса сів на лаві. Його ноги дилькотіли. Він не міг стояти довго.
— Вибачайте — сказав він по хвилі, не підіймаючи звішеної на груді голови, — що я такий смілий і зараз розгощуюся!
— Нічого, нічого, просимо! — говорила Петріїха.
— Що вас привело до мене? — запитав Петрій.
Довбущук, почувши його голос, підняв голову вгору, і впер у нього свої маленькі, мутні очі. По-давньому загриз долішню губу зубами. Видно було, що ні літа, ні терпіння не викоріняли з його душі давньої ненависти.
— Може би ви були ласкаві, ґаздиньцю, лишити нас самих на хвильку? — сказав Олекса, звертаючися до Петріїхи.
Недовірливо оглядаючися, Петріїха встала, і стояла хвильку, не знаючи, як і що, та побачивши, що лице чоловіка не каже нічого, пішла з хати.
— Чого вам треба від мене? — запитав Петрій. — Я думав, що я вже вільний від вас, а ви ще чогось загостили до мене.
- ↑ Це привітання, коли входять у хату.