— Бог із вами! Я не приходжу до вас у злім намірі, ані не хочу вам нічим наприкрятися! Знаєте моє положення. Я тепер без хліба, і без хати, і без здоров'я. Покарав мене Бог, але ви майте милосердя наді мною. Не хочу вашого, але маєте там у своїх руках те, що придбав наш дід, то нехай із того хоч частина дістанеться мені та й моїм дітям.
Петрій вдивлявся в лице Довбущука сумними очима, а потім промовив:
— Не хотіли ви мене слухати, коли ще оба ми були при здоров'ю, а тепер приходите, підкопавши моє здоров'я і своє стративши. А з того, що придбав ваш дід, я не маю майже нічого. Тої самої осени, коли ви наважилися на життя моє та й мойого сина, Бог наслав на нас тяжкий допуст і відібрав нам те, за що між нами йшла колотнеча. Не знаю, чи осіння, чи весняна злива завалила й зарівняла без сліду ту деберку, в якій був вхід до яскині, де були зложені Довбушеві скарби. Коли я по довгій недузі очуняв трохи і пішов на відоме мені місце, я не міг знайти ані стежки, ані деберки, ані входу до яскині. Все присипало каміння та шутер[1], що наслідком повені зсунулося з високої гори. Лишилася в моїх руках лиш та невеличка сума грошей, яку захопили були ваші сини і яку я віднайшов та зложив у касі, але з тих грошей дуже малий хосен[2], бо вони зложені так, що ані я, ані мій син не можемо відобрати їх, а навіть процентів із них не можемо дістати. Не моя воля була
